• "Декларацію про принципи організації тимчасового самоврядування"
  • "Порядок денний"
  • Декларація про припинення стану війни
  • "Декларації про принципи"
  • Меморандуму про взаєморозуміння між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією
  • Посібник САЙТІВ.


  • Дата конвертації02.05.2017
    Розмір21.87 Kb.
    Типесе

    Скачати 21.87 Kb.

    Мирний процес на Близькому Сході в 90-х рр.

    14

    есе

    на тему: «Мирний процес на Близькому Сході в 90-х роках XX століття як спроба врегулювання затяжного конфлікту»

    Студентки III курсу

    факультету гуманітарного

    спеціальності «країнознавство»

    Золотина Дар'ї.

    Протягом десятиліть на Близькому і Середньому Сході зберігаються небезпечні осередки криз і конфліктів. П'ять воєн між Ізраїлем та арабськими країнами, ірано-іракська війна, війна в Афганістані і війна в Перській затоці, прямі збройні інтервенції і безперервне втручання ззовні, загострення відносин між окремими арабськими країнами, громадянські війни і криваві внутрішні міжусобиці - все це робить регіон однією з "найгарячіших" точок на нашій планеті.

    До кінця 80-х років XX ст, багато в чому завдяки послідовним зусиллям Радянського Союзу і США, були створені необхідні передумови для початку арабо-ізраїльського мирного процесу і всеосяжного близькосхідного врегулювання. Істотним каталізатором політико-дипломатичного пошуку на цьому шляху стала криза в Перській затоці, присунувшись Ізраїль і арабські держави до порогу нової війни і загострила до крайності відносини між самими арабськими країнами. Зросла зацікавленість в близькосхідному врегулюванні з боку Туреччини, яка вийшла на позиції одного з провідних держав у регіоні. Активізувалися контакти з близькосхідної проблеми між СРСР і США, які мали регулярний характер з 1986 р Почалося досить інтенсивний розвиток контактів між СРСР і Ізраїлем, незважаючи на те, що дипломатичні відносини між ними були розірвані в 1967 р

    Всі ці обставини підготували проведення 30 жовтня - 1 листопада 1991 в Мадриді мирної конференції по Близькому Сходу між арабськими державами та Ізраїлем на основі резолюцій Ради Безпеки № 242 від 22 листопада 1967 року і № 338 від 22 жовтня 1973 року передбачають звільнення Ізраїлем усіх окупованих їм з 1967 р арабських територій і право всіх держав регіону на незалежне існування в межах визнаних кордонів.

    Конференція, організаторами якої стали Радянський Союз і Сполучені Штати, була спрямована на те, щоб і інші арабські країни взяли приклад Єгипту і підписали мирні договори з Ізраїлем, а також досягти підписання угоди про встановлення п'ятирічного перехідного періоду на «окупованих» палестинських територіях.

    На неї - разом з Єгиптом і Ізраїлем - були запрошені Йорданія, Ліван і Сирія. Були на конференції і палестинці, але вони входили до складу йорданської делегації, і в їх числі не було ні Ясіра Арафата, ні інших лідерів його Організації визволення Палестини: проти цього заперечували ізраїльтяни.

    США, які першими заявили про готовність сприяти вирішенню арабо-ізраїльських протиріч, бажали домогтися якогось територіального компромісу і, тим самим, забезпечити безпеку Ізраїлю і задовольнити законні права палестинців. Однак, бажання чого-небудь - одне, а ось реальні дії щодо здійснення задуманого - зовсім інше ...

    6 березня 1991 р був опублікований так званий «план Бейкера», який представляв собою план мирного врегулювання, що включав пропозицію сепаратних двосторонніх переговорів за кількома напрямками:

    Ш Ізраїль-Сирія;

    Ш Ізраїль-Ліван;

    Ш Ізраїль-Йорданія;

    Ш Ізраїль-ООП.

    На конференції була вироблена так звана «формула Мадрида», яка передбачала:

    1) Паралельне ведення дво- та багатосторонніх переговорів з проблем, які представляли інтерес для всіх країн регіону в області економіко-політичного співробітництва, екології, водних ресурсів та інших аспектів взаємовідносин;

    2) відкритість і гласність переговорів;

    3) невизнання можливості створення в перспективі незалежної Палестини на чолі з терористами з ООП.

    У Мадриді обговорювалися багато аспектів можливого майбутнього співробітництва і партнерства Ізраїлю і арабських держав, крім одного обопільно болючого питання: статусу «святині всіх святинь» Єрусалима. Багата історія Святого міста давала можливість обом сторонам претендувати на Єрусалим, проте ні євреї, ні араби не хотіли поступатися один одному право на «священне місце трьох релігій». Саме тому, питання про статус Єрусалиму був опущений.

    Згодом конференція призвела до підписання в 1994 році мирного договору між Ізраїлем і Йорданією, правда це, можливо, сталося б і без міжнародного форуму.

    Як позитивних результатів конференції можна виділити наступні:

    1. конференція в Мадриді вперше звела за столом переговорів непримиренних ворогів - Ізраїль і арабський світ;

    2. були офіційно визнані права палестинців, які передбачали виведення ізраїльських військ і сильну палестинську поліцію, але при збереження на територіях ізраїльських спеціальних сил безпеки і проведення виборів органів самоврядування;

    3. був узгоджений механізм досягнення домовленостей і складений поетапний графік їх здійснення.

    В рамках мадридського процесу в Вашингтоні відбулося 12 раундів двосторонніх арабо-ізраїльських переговорів (Ізраїль з Сирією, Ліваном, Йорданією і ООП). Останній раунд був проведений в січні-лютому 1994 року, після чого було вирішено перевести переговори на постійну основу і зосередити їх в п'яти регулярно скликаються тематичних групах:

    Ш з контролю над озброєннями і регіональної безпеки;

    Ш з водних ресурсів;

    Ш по навколишньому середовищу;

    Ш з економічного розвитку;

    Ш з питання про біженців.

    У числі держав, які сприяють багатостороннім переговорам і знаходженню рішень з використанням при цьому економічної допомоги, найбільшу активність проявляли в той час США, країни Європи та Японія.

    21 листопада 1991 р США розіслали учасникам конференції в Мадриді запрошення до Вашингтона для участі в наступному етапі переговорів щодо досягнення миру на Близькому Сході.

    У переговорному процесі Ізраїль зосередив основну увагу на палестинському напрямок, так як палестинці були найслабшою учасником конференції серед усіх арабських делегацій, і без рішення саме палестинського питання ні про яке світі мови йти не могло, а сам процес міг або загальмуватися, або зовсім припинитися.

    24 серпня 1992 р в Вашингтоні розпочався черговий раунд переговорів між Ізраїлем і палестинцями, що продовжився близько місяця і не приніс ніяких результатів: Ізраїль продовжував наполягати на створенні Палестинської адміністративної ради з рядом певної повноважень, а Палестина ж уперто вимагала незалежності і виконання всіх пунктів резолюції РБ ООН № 242. 27 вересня 1992 р ізраїльська сторона заявила про готовність виведення своїх військ з Гази.

    З 29 вересня по 25 жовтня 1992 р проходив наступний етап переговорів. Тут особливо відзначилася Сирія, висловилася за підписання всеосяжної угоди по врегулюванню арабо-ізраїльського конфлікту за умови застосування принципу резолюції № 242 «Земля в обмін на мир» до Голанських висот. Природно Ізраїль дав категоричну відмову такої пропозиції, що вельми образила сирійців, які мріяли про повернення Голан з моменту закінчення Шестиденної війни.

    7 грудня 1992 р відбувся останній раунд палестино-ізраїльських переговорів, повністю зірваний серією терористичних атак і ударів по військовослужбовцях Армії оборони Ізраїлю, в результаті яких загинуло чимало солдатів. У відповідь Ізраїль провів широкомасштабну каральну акцію, на яку тут же відреагував нічого не розуміє в цьому затяжному конфлікті ООН, прийнявши резолюцію № 799 від 18 грудня 1992 р Ізраїль, як демократична і живе за принципами міжнародного права держава, виконав усі пункти, покладені на неї резолюцією.

    В цілому, ряд зустрічей у Вашингтоні стали ще одним кроком на шляху врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту і давали слабку надію на мир в многострадательном регіоні.

    Велике позитивний вплив на мирний процес, охрещений багатьма істориками та дослідниками «мадридським процесом», надала перемога на парламентських виборах в Ізраїлі у середині 1992 р партії «Авода» і прихід до влади лівоцентристського уряду на чолі з Іцхаком Рабіном. Ізраїль вперше заявив про можливість застосування резолюції РБ № 242 до врегулювання з Сирією, підтвердив, що у нього немає територіальних претензій щодо Лівану, скасував діяв з 1986 р положення про заборону на контакти з ООП і провів в Осло прямі закриті переговори з ООП з питань врегулювання конфлікту. На переговорах в Осло американська дипломатія активно використовувала посередницькі зусилля Норвегії. Захищені від пильної уваги і критики противником мирного процесу, переговори стали активно розвиватися. У лютому 1993 р були представлені перші проекти документів майбутнього палестино-ізраїльської угоди.

    В Осло намагалися обговорювати проблему, яка не входила до порядку денного всіх попередніх переговорів, - пряма угода між Ізраїлем і палестинцями, яких представляла ООП Ясіра Арафата.

    Важливість Осло полягає в тому, що на них було досягнуто взаємне визнання один одного Ізраїлем і Організацією Визволення Палестини.

    20 серпня 1993 р проект документа про тимчасове палестинському самоврядуванні був парафований обома сторонами.

    9 вересня 1993 р ООП офіційно визнало Ізраїль, а 10 вересня Ізраїль здійснив крок у відповідь відносно ООП.

    Перше дійсно важливу угоду між Ізраїлем і ОВП було підписано на галявині Білого дому 13 вересня 1993 в присутності президента США Білла Клінтона. Ясір Арафат і прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін потиснули тоді один одному руки. У той же день Ізраїль і ОВП підписали "Декларацію про принципи організації тимчасового самоврядування", що вступила в силу рівно через місяць, 13 жовтня 1993 У відповідності з нею метою палестино-ізраїльських переговорів оголошувалося:

    · Встановлення палестинського тимчасового самоврядування на Західному березі і в секторі Газа;

    · Установа на основі виборів Палестинської Ради, якому передавалася влада в цих районах, що розглядаються відтепер як "єдина територія".

    Документ був рамкову палестино-ізраїльська угода, яка виголошувала такі наміри сторін:

    ь покласти край конфронтації;

    ь підтримувати мирне співіснування і безпеку;

    ь домогтися справедливого і міцного врегулювання всіх спірних питань;

    В якості першого кроку палестинське самоврядування вводилося в секторі Газа і районі Єрихону (Західний берег), із застереженням, що оборона, безпека і зовнішні відносини залишаються прерогативою Ізраїлю, а потім встановлювався п'ятирічний перехідний період, причому не пізніше початку третього року цього періоду мали відкритися переговори "про остаточний статус" для вирішення "питань, що залишаються" (Єрусалим, біженці, поселення, заходи безпеки, межі, відносини і співробітництво з іншими сусідами та інші питання, що представляють бщий інтерес). Як видно, ключовий і найбільш важке запитання близькосхідного врегулювання - про створення незалежної палестинської держави - як би виносилося за дужки «мадридського процесу». Чи не підтверджувалося також і право арабів на Східний Єрусалим.

    До головних недоліків «Декларації про принципи організації тимчасового самоврядування» можна віднести:

    1) відсутність ясності в ряді питань, які потребують додаткових угод (статус єврейських поселень на території палестинського самоврядування, права палестинців зі Східного Єрусалиму і т.д.);

    2) питання про палестинських біженців, які проживали на території Сирії, Лівану і Йорданії;

    3) виключення з Угоди всіх складних питань і перенесення їх на остаточну стадію переговорів (питання про статус Єрусалиму);

    За підписанням Декларації пішов обмін листами, в яких Арафат констатував: "ООП визнає право Держави Ізраїль на існування і на безпеку". Рабін, в свою чергу, писав: "Уряд Ізраїлю вирішив визнати ОВП як представника палестинського народу".

    ХАМАС та інші радикальні палестинські угруповання Осло так і не визнали, почавши проти Ізраїлю кампанію із залученням підривників-смертників. В Ізраїлі теж не все погодилися з домовленостями; невдоволення ними, зокрема, виявляли єврейські поселенці.

    14 вересня 1993 року в Вашингтоні була підписана йордано-ізраїльська "Порядок денний" - документ, який представляв собою розгорнуту програму будівництва мирних відносин між двома країнами. 25 липня 1994 року в Вашингтоні підписується йордано-ізраїльська Декларація про припинення стану війни, а 26 жовтня 1994 року в районі Акаби - мирний договір між Ізраїлем і Йорданією, скріплений підписами держсекретаря США і міністра закордонних справ Росії. Встановлюються дипломатичні відносини на рівні посольств.

    Складніше було на сирійсько-ізраїльському напрямку «мадридського процесу». У січні 1994 року президент Асад вперше заявив про мир з Ізраїлем як стратегічному виборі Сирії, а прем'єр-міністр Рабін - про можливість виведення ізраїльських військ з Голанських висот і ліквідації там, в цьому контексті, ізраїльських поселень. Однак Ізраїль не погоджувався на формулу про повне виведення своїх військ з Голанських висот, а їх відведення з цього району обумовлював прийняттям Сирією зобов'язань про демілітаризацію Голан, про скорочення сирійської армії, про створення поясів "розрядженого військової присутності" в стратегічно важливих прикордонних районах Сирії, про збереженні ізраїльської станції раннього оповіщення в районі гори Хермон. Разом з тим Ізраїль домагався, щоб сирійці пішли на обмін посольствами та інші заходи щодо нормалізації відносин між двома країнами ще до виведення ізраїльських військ з Голанських висот. Що стосується Сирії, то вона, відповідно до сирійським проектом "Декларації про принципи", в першочерговому порядку продовжувала наполягати на формулі: повний відхід Ізраїлю з сирійських Голан, окупованих в 1967 року, а також висновок і демонтаж всіх ізраїльських поселень, створених на окупованих сирійських територіях.

    З січня 1994 р сирійсько-ізраїльські переговори були переведені на постійну основу і проводилися в основному в США, причому американська дипломатія прагнула використати сирійсько-ізраїльські протиріччя з питань взаємозв'язку етапів виведення ізраїльських військ з Голан, фаз нормалізації відносин і заходів безпеки для просування власних інтересів і зміцнення військової присутності США в регіоні. Саме так можна розцінити відомості з ізраїльських джерел про те, що США і Ізраїль в принципі домовилися про розміщення на Голанах близько десяти тисяч американських солдатів "після повного відступу Ізраїлю".

    На лівансько-ізраїльському напрямку «мадридського процесу» також склалася непроста ситуація. Ізраїль, в принципі, був готовий відмовитися від так званої "зони безпеки", де в порушення резолюції Ради Безпеки ООН № 425 від 19 березня 1978 р продовжували залишатися знаходяться під контролем Ізраїлю маріонеткові військові формування, але обумовлювалося це наданням гарантій безпеки для себе на кордонах з Ліваном і роззброєнням антиізраїльських угруповань на території Лівану. Каменем спотикання залишалося присутність на території Лівану сирійських військ, введених туди ще в 1976 р по мандату Ліги арабських держав. Однак це питання було предметом обговорень в рамках сирійсько-ізраїльських переговорів і лівано-ізраїльські переговори обійшов стороною.

    У вересні 1998 року у Вашингтоні відбулися зустріч і переговори Ясира Арафата і Беньяміна Нетаньяху, які брали участь в роботі 53-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Вельми стримана мова Арафата в загальних дебатах на сесії, куди він вперше був запрошений в якості глави ПНА, багато в чому зумовила продуктивність переговорів, що проходили під патронажем Білла Клінтона. Переговори були продовжені в містечку Уай-Плантейшн в США, і їх результатом було підписання 23 жовтня 1998 р Арафатом, Нетаньяху і Клінтоном (в якості свідка) Меморандуму про взаєморозуміння між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією

    Відповідно до цього документа, який отримав назву "Угода Уай-Плантейшн", Ізраїль погодився на поетапне виведення своїх військ ще з 13% території Західного берега, в результаті чого, при виконанні угоди, ПНА отримувала контроль над 40% цієї території. Угода передбачала також звільнення палестинських ув'язнених з ізраїльських в'язниць. Палестинська сторона зобов'язувалася посилити боротьбу проти тероризму, а також підтвердити анулювання тих статей Палестинської національної хартії, які ставили під сумнів саме існування Ізраїлю. Крім того, в угоду був включений спеціальний пункт, що зобов'язував ПНА утримуватися від будь-яких кроків, які могли б привести до зміни статусу Західного берега і сектора Газа. Остання обставина мало особливе значення, враховуючи численні заяви Арафата про те, що закінчувався 5 травня 1999 р п'ятирічний перехідний період, встановлений угодою в Каїрі від 4 травня 1994 р повинен так чи інакше увінчатися проголошенням створення незалежної палестинської держави.

    Підводячи підсумки, можна сказати, що головним досягненням мирного процесу 90-х рр. стало усвідомлення ворогуючими сторонами неминуче обопільного визнання.

    На початку XXI ст. було зроблено чимало зусиль, спрямованих на прискорення виведення ізраїльтян і установа палестинської самоврядності. У липні 2000 р була зроблена чергова спроба врегулювати затяжний палестино-ізраїльський конфлікт, однак угоди між ворогуючими не перше десятиліття сторонами досягнуто не було. Проте, переговори вийшли більш детальними, ніж попередні. Головною проблемою стало те, що максимум, який пропонував Ізраїль, опинився менше мінімуму, на який готові були погодитися палестинці Ізраїль пропонував сектор Газа, більшу частину території Західного берега і додаткові землі пустелі Негев при збереженні великих блоків поселень і більшої частини Східного Єрусалиму. При цьому було запропоновано передати важливі для мусульман об'єкти Старого міста під охорону ісламських Вартових, а також внести додаткові кошти в фонд палестинських біженців. Палестинці, однак, хотіли переглянути ті положення 1967 р, за якими ізраїльтяни отримали право на Єврейський квартал Старого міста, і домогтися визнання "права на повернення" для палестинських біженців.

    У березні 2000 р мирний процес на Близькому Сході був перерваний через початок чергову терористичну акцію палестинців, щоденних ракетних обстрілів ізраїльської території та серії кривавих терористичних атак проти ізраїльтян. Само собою, що ні про які мирних переговорах мови йти не могло. Палестинці самі стали винуватцями того, що спроба Ізраїлю і світової спільноти подарувати палестинцям свою державу, яке вони «проґавили» в 1948 р так і залишилася всього лише спробою. Цілком можливо, що якби амбіції головного терориста ПНА були б більш помірними, а терористичні угруповання, що переповнюють і донині Палестину, не почали так бездумно нападати на свій єдине джерело існування, сьогодні ми б могли спостерігати нова незалежна освіту на Близькому Сході. Проте, у керівництва ПНА не вистачило чи то розуму, чи то сміливості піти на зустріч Ізраїлю і, нарешті, протягнути руку світу своєму так званому ворогові, «ворогу», так щиро і безоплатно допомагає палестинцям коштами, продовольством, паливом ...

    Наступні спроби проведення переговорів в єгипетському місті Таба в 2001 р і саудівському Ер-Ріяді в 2002 р, прийняття абсолютно безглуздого плану врегулювання палестино-ізраїльських протиріч під назвою «Дорожня карта» і Женевські угоди в 2003 р так і не змогли хоч якось перешкодити все розгорається з новою силою кривавому протистоянню практично братніх народів.

    Головними перешкодами, що заважали і продовжували заважати мирному процесу, є:

    ь палестинські правлячі кола, на чолі яких стоять терористичні організації;

    ь неухильне зростання ізраїльських поселень на так званих «арабських» територіях, припинити будівництво яких Ізраїль геть відмовляється.

    Можливо, сам факт неврегульованості конфлікту і постійні провали всіляких переговорів між Ізраїлем і деякими вороже налаштованими арабськими державами характеризує насправді небажання наддержав перетворити таке «прибуткове» місце для поставок озброєнь в досить спокійний і процвітаючий регіон. Ймовірно, якщо США, деякі країни Європи і Росія перестануть будувати з себе «миротворців з великою місією», світ в многострадательном Ізраїлі нарешті настане. Хоча, настане він? Питання, який, на жаль, залишиться без відповіді ще довгі роки ....

    Посібник САЙТІВ.

    1. www.al-ahram.eg.org. - сайт єгипетської газети «Аль-Ахрам»

    2. www.arabibbc.com - арабська сайт аналітики та інформації

    3. www.gazeta.rjews.net - сайт ізраїльського журналу «Хроніки Єрусалиму».

    4. www.geocities.com - російський інформаційний сайт.

    5. www.haaretzdaily.com. - сайт ізраїльської газети «Гаарец».

    6. www.middleeast.org.ua - український сайт статей по Близькому і Середньому Сходу.

    7. www.palestine-cafe.org - сайт палестинських огранізайцій.

    8. www.rodina-nps.ru - російський інформаційний сайт

    9. www-r.openu.ac.il - ізраїльський сайт новин і аналітичних статей

    10. www.thawra.com - сайт сирійської газети «Ас-Саура».

    11. www.un.org - сайт ООН

    12. www.waronline.org. - сайт військової історії Ізраїлю.