Дата конвертації28.05.2017
Розмір32.07 Kb.
Типреферат

Скачати 32.07 Kb.

Об'єкти управління економікою

Реферат на тему:

Об'єкти управління економікою

Вступ

Управління економікою - головне завдання не тільки держави, а й кожної, окремо взятої організації. Під управлінням економікою зазвичай розуміють систему свідомого, цілеспрямованого, планомірного впливу з боку керуючого органу впливу на об'єкти управління (або на процеси) з метою збереження їх якісної специфіки, нормального функціонування, пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища, отримання встановленого результату, а також узгодження і коригування дій виконавця.

Об'єкти управління являють собою кероване ланка (елемент або сукупність елементів) системи управління, що сприймають керуючий вплив з боку іншого (інших) елементів.

У той же час суб'єкт управління являє собою управляє ланка (елемент або сукупність елементів) системи управління, яка впливає на інші (інший) елемент. Залежно від цілей дослідження може розглядатися і як об'єкт управління - для ланки, вищого в ієрархії.

Основна частина

В якості суб'єктів управління виступають соціальні інститути, організації, групи людей і окремі індивіди, які здійснюють управлінські дії, тобто які приймають рішення і організують їх реалізацію. Розрізняють два види суб'єктів управління: безпосередній і головний. Управління в громадських системах завжди носить двоїстий характер. З одного боку, воно є функцією безпосередньо процесу виробництва, тобто функцією комбінованого процесу праці, яку породжує кооперацією праці. В цьому проявляється організаційно-технічна сторона управління. З іншого боку, управління є функцією власності на засоби виробництва. Це соціально-економічна сторона управління. Саме вона визначає цілі, характер і інструментарій управлінської діяльності.

В умовах ринкового господарства особливого значення набуває така функція управління, як регулювання розвитку національної економіки. Зазначені проблеми покликане вирішувати держава за допомогою використання різних форм втручання в процеси, що відбуваються в суспільстві.

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних державою з метою пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються. Інструментами державного регулювання економіки є бюджетно-фінансова, кредитно-грошова, зовнішньоекономічна та соціальна політика, прискорена амортизація, індикативне і стратегічне планування.

Прямий вплив держава здійснює засобами бюджетної політики. Серед методів державного регулювання переважають форми безповоротного цільового фінансування, субвенції та субсидії, доплати з бюджетних і позабюджетних фондів загальнонаціонального і регіонального рівня, а також пільгове кредитування. Метою таких методів є досягнення державних пріоритетів розвитку, захист суспільно необхідних секторів економіки і груп населення.

Прямий вплив держава здійснює також через інвестиції в певні галузі господарства. При цьому вплив може йти за двома напрямками: субсидування підприємств державного сектора і розвиток державного підприємництва.

Податкова політика використовується для стимулювання економічного зростання і науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення експортної конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Існують дві групи методів, за допомогою яких вирішуються ці проблеми: а) зміни в системі податків на рівні податкових ставок і б) надання прямих і непрямих пільг підприємцям та фізичним особам з метою впливу на розміри їх інвестиційної діяльності.

Соціальна політика держави передбачає перерозподіл доходів через податкову систему, різноманітну допомогу малозабезпеченим, безробітним в рамках спеціальних державних програм, сфері освіти, охорони здоров'я, надання кредитів і т.д.

Зовнішньоекономічна політика - набір спеціальних інструментів безпосереднього впливу на зв'язки із зарубіжними країнами, стимулювання експорту товарів, послуг, капіталу, регулювання валютного курсу і т.п.

Прискорене амортизаційне списання основного капіталу в сучасних умовах є головним засобом стимулювання накопичення, структурних змін в економіці і важливим впливом на господарський цикл, зайнятість і НДДКР.

У соціально-орієнтованій економіці найбільшого поширення набули непрямі методи впливу. Непрямі методи державного регулювання спираються в основному на товарно-грошові важелі і впливають на інтереси суб'єктів господарської діяльності. Серед засобів грошово-кредитного регулювання найбільшого поширення в країнах з ринковою економікою мають: зміна облікової ставки центрального банку, зміна норм обов'язкових резервів, операції на відкритому валютному і фондовому ринку.

Крім перерахованих коштів регулювання, держава використовує і інші, такі, як платежі за ресурси, фінансування робіт з відновлення природних ресурсів та природоохоронної діяльності, стимулювання раціонального природокористування.

У постіндустріальну епоху прогнозування, програмування і індикативне планування вийшли за рамки підприємств і придбали загальнодержавне значення.

Планування перетворюється в найважливіший інструмент державного регулювання економіки.

Індикативне планування як форма державного планування має цільовий рекомендаційно-стимулюючий характер. Воно є засобом реалізації соціально-економічної політики держави. Його найважливішими завданнями є систематизація інформації про ділову кон'юнктуру пропонованих інвестицій держави і видатків державного бюджету з тим, щоб сприяти прийняттю ефективних рішень. Іншою метою такого планування є розробка системи показників (індикаторів) економічної діяльності, досягнення яких визначає міру державного впливу на соціальні та економічні процеси. В якості індикаторів використовуються показники, що характеризують динаміку структури, ефективність економіки, зайнятість, рівень життя народу, зовнішньоекономічні зв'язки. Індикативне планування є найбільш досконалою формою організації взаємодії всіх ланок федеральних органів управління, як між собою, так і з регіональними органами. В системі індикативного планування на основі наукових прогнозів і цільових програм розробляються державні, регіональні та корпоративні плани. Воно могло б зацікавити приватний сектор. У індикативний план має місце мала ступінь деталізації показників. Для залучення уваги підприємців до участі в реалізації індикативного плану держава використовує різні економічні стимули: прямі і непрямі субсидії, пільгові амортизаційні списання, різні форми цільового кредиту і т.д. Найбільшою мірою індикативного планування піддається стадія виробництва, а найменшою - стадія формування потреб і споживання. Індикативне планування широко застосовується у Франції, Японії, Китаї.

Особливе місце в системі державного регулювання соціального ринкового господарства займає стратегічне планування. Воно дозволяє, по-перше, отримати уявлення про стан економіки і рівні вирішення соціальних проблем на конкретний момент часу; по-друге, спрогнозувати на майбутнє сучасні тенденції в розвитку економіки і соціальних відносин; по-третє, намітити цілі, до досягнення яких повинні прагнути відповідні суб'єкти управління.

Найбільшого поширення серед форм стратегічного планування отримали: прогнозування, програмування, планування на макроекономічному рівні. Держава, використовуючи названі форми, прагне прискорити прогресивні зрушення в пропорціях відтворення, запобігти негативним соціальні процеси і економічні явища. Застосовуючи прогнозування, програмування і планування, воно не тільки впливає на економічні, соціальні процеси, а й підтримує стабільний рівень макроекономічного розвитку.

Для економіки Росії на етапі переходу до ринку державне стратегічне планування особливо актуально. У міру стабілізації ситуації в економіці, можливості для виявлення закономірностей і тенденцій соціально-економічного розвитку розширюються, підвищується ступінь передбачуваності змін в економіці і поведінки різних суб'єктів господарських відносин. Посилюється потреба в більш глибокої і всебічної опрацювання довгострокової і багатопланової економічної політики. З переходом до нового етапу ринкових реформ на всіх рівнях управління зростає роль фахівців, які вміють приймати оптимальні рішення, що відносяться до майбутнього, постійно узгоджувати поточну діяльність зі стратегічними цілями. Розвитку навичок стратегічного мислення та сприяє вивчення курсу "Стратегічне планування".

Досвід розвитку сучасної цивілізації свідчить про те, що система ринкових відносин дозволяє забезпечувати більш ефективне функціонування всіх аспектів життєдіяльності суспільства в порівнянні з командно-адміністративної, бюрократичною системою. Разом з тим цей досвід дає підстави для іншого висновку - всі країни, що базуються на системі ринкових відносин, широко використовують методи державного регулювання. Сучасне ринкове господарство орієнтоване на задоволення різноманітних потреб людини. Одночасно у багатьох промислово розвинених країнах воно забезпечує високий ступінь захищеності своїх громадян за допомогою державного втручання в процеси (перерозподіл створюваних благ, податкова політика, правове забезпечення і т.п.). Це дало підставу для визначення такого господарства, як соціально-ринкового.

Основоположником концепції соціально-ринкового господарства і організатором господарської реформи в післявоєнній Німеччині (ФРН) є Людвиг. Зміст цієї концепції було розкрито в опублікованій ним книзі "Добробут для всіх" (Л. Ерхард використовував на практиці ідею А.Мюллер-Армака). Так, соціально-ринкове господарство він визначав як "господарство, що базується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття і процвітання особистості". Воно забезпечує прагнення до раціоналізації, до капіталовкладень, готовність до розширення споживання.

Загальним для всіх національних варіантів добробуту є те, що тут ринкове початок в економіці доповнено соціальним початком в інших сферах. Тому сучасну змішану економіку нерідко називають соціальним ринковим господарством. Необхідно відзначити, що будь-яка економіка за самим своїм визначенням соціальна, оскільки вона просто не може не бути соціальним інститутом. Те ж саме вірно і щодо ринкової економіки. При цьому під соціальною ринковою економікою розуміється цілком конкретний тип господарської системи, що виникла в ХХ ст., Особливо після другої світової війни в індустріально розвинених країнах Заходу.

Соціальне ринкове господарство передбачає, що економіка одночасно служить і індивіду, і суспільству. Як зазначалося, ринок сам по собі не враховує соціальні аспекти суспільного життя і самої економіки.

Ці проблеми покликана вирішувати соціальна політика.Держава, яка повинна гарантувати мінімальний життєвий рівень людей, ще не вступили в процес праці, тимчасово або ж остаточно. Виробнича конкуренція і соціальне забезпечення повинні бути одночасними, взаємодоповнюючими процесами.

Концепція соціальної ринкової економіки передбачає синтез гарантованих правовою державою політичних свобод, економічної свободи та ідеалів соціальної держави, що гарантує соціальну захищеність громадян і соціальну справедливість. Тут поняття "соціальне" означає, що ринкове господарство в силу своєї ефективності створює матеріальні передумови для забезпечення того чи іншого рівня добробуту для всіх верств населення. У той же час воно гарантує комплекс свобод і прав, серед яких з даної точки зору, важливе значення мають свобода економічної діяльності, або свобода економічного вибору, свобода конкуренції, рівність можливостей і т.д. Це поняття передбачає обмеження ринку там, де він призводить до небажаних для життєздатності соціального порядку результатами.

Центральне місце в теорії державного добробуту займає ідея забезпечення прийнятних для даного суспільства життєвих стандартів. Особистий добробут, крім чисто економічних критеріїв (таких, наприклад, як зайнятість, рівень доходу та ін.), Залежить і від ступеня гарантії в державі політичних свобод, і від таких показників, як соціальна захищеність, влаштована сімейне життя, можливість просування по службі і т.д.

Тому суспільний добробут передбачає наявність "суспільних благ", до яких економічна наука і господарська практика відносять ті товари і послуги, які ринкова система взагалі не має наміру проводити, оскільки їх особливості різко протилежні особливостям товарів "індивідуального споживання": будучи спожитими одним суб'єктом, вони залишаються для споживання іншими.

До суспільних благ відносять послуги національної оборони, органів безпеки, структур щодо профілактики і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природно-кліматичного і техногенного характеру. До них приєднуються послуги, що надаються автомагістралями, установами і організаціями охорони здоров'я, народної освіти, культури, які хоча і можуть бути реалізовані за допомогою ринкових механізмів, проте не здатні в повній мірі забезпечити задоволення суспільних потреб в них. У структурі національного продукту їх питома вага виявляється недостатнім, що і вимагає переливу ресурсів в сферу виробництва суспільних благ.

Таким чином, в сучасному світі концепція соціального ринкового господарства розглядається, як спроба домогтися синтезу між розумінням неминучості процесів, що відбуваються на ринку, і старанням поєднати їх з соціальною та громадським прогресом.

Соціальне ринкове господарство - це соціально-економічна система, яка функціонує на основі різноманіття всіх форм власності, економічної свободи виробників товарів і послуг, що забезпечує за допомогою держави справедливий розподіл валового внутрішнього продукту відповідно до трудового внеску кожного громадянина і надає соціальні гарантії незахищеним верствам населення.

Основні завдання держави полягають у наступному:

-формування і підтримання надійного правопорядку в країні;

-забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки;

-забезпечення стабільності національної валюти;

-розвиток галузей соціальної інфраструктури (освіти, охорони здоров'я, науки і мистецтва, громадського транспорту і т.д.);

-здійснення контролю законодавства в сфері конкурентної боротьби;

-забезпечення соціальних гарантій і гарантій в області трудового права для більш слабких членів суспільства;

розробка і реалізація вимог, заборон на використання ринкових стимулів для охорони навколишнього середовища;

-визначення правил дії в області податкового і соціального права, а також зовнішньоекономічних відносин;

-макроекономіческое управління рамках можливостей ринкового господарства.

Вирішення цих завдань державою в соціальному ринковому господарстві дозволяє забезпечити досягнення наступних цілей: а) підвищення рівня і якості життя; б) забезпечення стабільного рівня цін; в) забезпечення високого рівня зайнятості; г) підтримання соціальної справедливості і ефективно функціонуючої системи соціального забезпечення.

Російська Федерація взяла курс на формування в країні соціального ринкового господарства. Ця мета зафіксована в її Основному Законі (Конституції РФ), в статті 7 якого сказано, що: "Російська Федерація - соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини". Спільними передумовами досягнення зазначеної мети є успішне вирішення таких проблем, як: створення правової держави, зміцнення вітчизняної валюти, скорочення бюджетного дефіциту, проведення активної структурно-інвестиційної політики, підтримка малого бізнесу, створення необхідних умов економічного зростання і формування сприятливого інвестиційного клімату, розробка і реалізація різних програм в сфері соціального захисту населення та деяких інших.

Важливим кроком на шляху практичного вирішення завдань, намічених основним Законом країни, повинні з'явитися основні напрямки соціально-економічної політики Уряду РФ на довгострокову перспективу, що розробляються Міністерством економічного розвитку і торгівлі РФ відповідно до доручення Уряду. Проекти основних напрямів соціально-економічної політики широко обговорюються в даний час, де концепція перетворення соціальної сфери є першим і пріоритетним розділом. Сценарій модернізації, заснований на вивільнення приватної ініціативи і посилення ролі держави в забезпеченні сприятливих умов господарювання, включаючи фінансову і соціальну стабільність, передбачає створення "субсидіарного" держави, яке забезпечує соціальні гарантії в тій мірі, в якій суспільство не може зробити цього самостійно.

Роль планування в житті суспільства, його окремих підсистем і елементів, визначається положенням, яке планування займає в системі управління.

Оскільки планування є органічно нерозривний структурний елемент управління, його найважливіша функція, то цілком обґрунтовано говорити про те, що планування - центральна ланка в системі управління будь-економічною системою.

Планування - форма суспільної практики людей, що є одним із пріоритетних функцій управління і складається у визначенні цілей розвитку керованого господарського об'єкта, методів і способів їх досягнення, обгрунтуванні і розробці управлінських рішень його оптимального розвитку в формі прогнозів, проектів, програм і планів різного ступеня деталізації, в забезпеченні перевірки їх виконання.

У колишньому СРСР існувала загальнодержавна система планування, що пронизує зверху до низу діяльність всіх суб'єктів управління і господарських органів, жорстко регламенти-ючий всі аспекти їх життєдіяльності. Плани всіх рівнів і часових горизонтів набували сили закону, а винні в невиконанні їх завдань каралися адміністративно і економічно.

З переходом до ринкових відносин ситуація змінилася докорінно. Ринкові відносини повністю незалежні в правовому і економічному відношеннях від органів державної влади і управління. Господарська діяльність комерційних організацій регламентується лише існуючим в країні законодавством та договірними відносинами зі своїми контрагентами.

Сучасний ринок не скасовує необхідності планування. Слід звернути увагу ще на одну важливу обставину. Планування ринкової економіки ведеться в умовах ризику і невизначеності. Така економіка може бути ймовірнісної і хаотичною, об'єктивної і суб'єктивної, різнитися за вихідної базі (в економічній, нормативно-законодавчої, техніко-технологічної, внутрішнє середовище).

Крім того, світова практика господарювання показала, що чим вище рівень невизначеності, що породжується нестабільністю, то більша роль планування, в ході якого повинні бути обгрунтовані різні варіанти господарювання, адекватні відповідним прогнозним сценаріям розвитку. Так, розвиток економіки Заходу супроводжується посиленням її організованості, планомірності. Великі корпорації, масштаби яких порівнянні з сукупної економікою ряду країн, витрачають все більше коштів на вдосконалення планування і традиційних методів керівництва.

Роль держави в регулюванні економіки характеризується ставленням витрат держбюджету до валового національного продукту. У першій третині 20 ст. в передових країнах воно становило 8-10%, зараз зросла до 30-35% в США і Японії, до 40-55% - в Західній Європі і Канаді, 60-70% - в скандинавських країнах і Ірландії.

Є об'єктивні обставини, що зумовлюють потребу макроекономічного планування в ринковому господарстві. До них слід віднести:

1. Нездатність механізму вільного ринку забезпечити стійкість національної економіки, подолати циклічні коливання виробництва, валового доходу, зайнятості і т.д.

2. Зростання в загальному обсязі споживання частки колективного або громадського споживання. Так як колективне споживання товарів і послуг в значній мірі регулюється не звичайним ринковим механізмом, а державою, то збільшується і частка сукупних ресурсів країни, які розподіляються їм за допомогою позаринкових механізмів.

3. Зростання масштабів впливу людської діяльності (як виробничої, так і споживчої) на середовище проживання, наявність негативних "зовнішніх ефектів" економічної діяльності.

4. Поява більш складних і важливих форм взаємодії один з одним господарюючих суб'єктів і цілих секторів економіки в результаті розширення інтеграційних процесів.

5. Загострення глобальних проблем сучасності (пов-вольственной, виснаження невідтворюваних природних ресурсів, погіршення стану навколишнього середовища та ін.) Зумовлює все більший інтерес суспільства, держави до проблем довгострокового розвитку.

6. Виникнення надзвичайних ситуацій (війни, економічні кризи, стихійні лиха і необхідність ліквідації їх наслідків), що стимулюють діяльність в сфері планування.

В сучасних умовах макроекономічне планування являє собою наукову категорію, пов'язану в першу чергу з міжгалузевим способом виробництва, характерним для світової економіки. При цьому для основної частини промислово-розвинених країн сфера макроекономічного планування сформувалася у вигляді потужного державно-корпоративного сектора національної економіки, що включає державні і змішані корпорації. В наслідок цих процесів відтворення стає в певній мірі громадським як за формою організації та регулювання, так і за кінцевими результатами.

У зв'язку з цим об'єктом макроекономічного планування стає інтегральний кругообіг сукупного продукту відтворення як єдність руху товарної та грошової маси.

Як суб'єкт макроекономічного планування слід розглядати асоційованого макроекономічного власника.

Форми планування різноманітні. Вони визначаються многоаспектностью управління. Централізоване макроекономічне планування включає розробку концепції розвитку довгострокових прогнозів, цільових програм, державного плану по сферам ведення. Наприклад, в Південній Кореї сильне централізоване планування з використанням середньо-і довгострокових планів і цільових програм, з встановленням об'єктами часом децентралізованих виробничих завдань, поєднується з суворою системою моніторингу господарської діяльності і безжальної економічної та адміністративно-командної отбраковкой невдах, - і все це вбудовано в ринок.

Вихідні передумови планування синтезуються в моделі відтворювального процесу, в якій фіксується тип господарського зростання, темпи, пропорції розвитку єдиного народно-господарського комплексу країни.Економічна модель являє собою систему взаємопов'язаних балансів - міжгалузевих, матеріальних фінансових, трудових. У найбільш формалізованому вигляді така модель була представлена ​​в 60-х - 70-х роках в системі оптимального функціонування економіки, яка передбачала раціональне побудова системи господарських відносин, економічних інтересів і мотивації. Всі види ресурсів оцінювалися в ній з позиції вкладу в кінцеву мету - задоволення потреб суспільства.

Управління постіндустріальним типом економіки неможливо без стратегічного задуму.

Стратегічне планування являє собою особливий вид планової роботи, що складається в розробці стратегічних рішень (у формі прогнозів, проектів програм і планів), які передбачають формування таких цілей і стратегій поведінки об'єктів управління, реалізація яких забезпечує їх ефективне функціонування в довгостроковій перспективі, швидку адаптацію до умов, що змінюються зовнішнього середовища.

Стратегічного планування притаманні такі характерні риси:

- адаптивний характер, тобто здатність передбачати зміни зовнішнього і внутрішнього середовища планованого об'єкта;

- орієнтація на рішення визначають для планованої системи цілей, від досягнення яких залежить її виживання;

- ув'язка намічених цілей з обсягом і структурою ресурсів, що вимагаються для їх досягнення.

Предметом науки стратегічного планування є вивчення можливостей використання в практичній діяльності при складанні стратегічних прогнозів, проектів програм і планів об'єктивних законів, що визначають розвиток ринкової економіки, розробка методології та методики вирішення різноманітних проблем стратегічного планування.

Стратегічною метою макроекономічного планування стає забезпечення динамічного економічного зростання, узгодженого з вимогами довгострокової макроекономічної конкурентоспроможності, збалансованості та стійкості розвитку національної економіки, включаючи соціальний і економічний аспекти.

У зв'язку з таким підходом необхідно провести коригування стратегії реалізації економічної політики держави. Відповідно, концепція розвитку повинна орієнтуватися не на примноження фінансового капіталу, а на забезпечення реального зростання національної економіки і добробуту народу, забезпечення всебічного розвитку особистості. Як свідчить світовий досвід, перебудова планування має здійснюватися на всіх ієрархічних рівнях управління, перш за все, за рахунок зміщення центру ваги з економіки, особливо на визначення загальних тенденцій розвитку національної економіки і формування стратегії економічного зростання, забезпечення тісного зв'язку загальнодержавної та регіональної стратегії, довготривалої і поточної макроекономічної політики.

У теорії стратегічного планування виділяють три важливих аспекти. Перший з них - соціально-економічний. Він полягає у вивченні конкретних закономірностей, що визначають розвиток соціально-економічних процесів. Другий - методологія стратегічного планування. Третій аспект науки стратегічного планування - організаційний. Він охоплює комплекс питань, пов'язаних з постановкою завдань, що вирішуються системою органів, які беруть участь в процесі стратегічного планування, визначенні функцій виконуваних ними, організації їх роботи, а також надання певної організаційної форми кінцевими результатами стратегічного планування.

Змістом стратегічного планування є обгрунтування і вироблення способів і методів регулюючого впливу держави на майбутню траєкторію розвитку національної економіки, планомірна організація регулювання розвитку національної економіки, її окремих підсистем, планування діяльності комерційних структур. Йдеться, перш за все, про регулювання за допомогою макроекономічного стратегічного планування динаміки національної економіки та структурних зрушень в ній, зайнятості населення, вирішення інших соціальних проблем (рівня якості життя, розвитку галузей соціальної інфраструктури), здійснення заходів у сфері екології, підтримки науки, напрямки фінансових потоків в країні і т.д.

Наука стратегічного планування тісно пов'язана з наукою управління та, перш за все, з менеджментом, економічною теорією, філософією, соціологією, фінансовими науками, політологією. У процесі стратегічного планування економічного і соціального розвитку використовуються висновки, фактичні дані і методи дослідження, застосовувані функціональними науками і галузевими економіками, такими, як статистика, аналіз господарської діяльності і аудит, бухгалтерський облік і т.д. Наука стратегічного планування спирається на математику, технічні та природничі науки.

Зміст стратегічного планування розкривають його процедури. Основними процедурами стратегічного планування в макроекономіці є: стратегічне прогнозування (стратегічні прогнози); програмування (проекти стратегічних програм); проектування (проекти стратегічних планів різних рівнів національної економіки).

Процедура стратегічного прогнозування. В умовах ринкової економіки істотно зростає роль такої процедури стратегічного планування, як прогнозування з двох причин. По-перше, у зв'язку з тим, що ринкове господарство відрізняється постійними коливаннями кон'юнктури, які безпосередньо позначаються на доходах і долі кожного продавця і покупця товарів або послуг. По-друге, в ринковій економіці стратегічне прогнозування виступає як вихідний пункт при обгрунтуванні проектів довгострокових програм і планів. Це обумовлено тим, що багато процесів, які охоплюються програмами і планами, розвитку найважливіших чинників відтворення (природні процеси і залежні від них коливання продуктивності сільського господарства, зміни чисельності та структури населення країни), мають надзвичайно високий ступінь невизначеності. Тому можна лише прогнозувати їх динаміку і вплив на соціально-економічний розвиток.

Прогнозування є методом імовірнісного планування, що складається в науковому передбаченні стану об'єкта прогнозування в певний момент майбутнього, засноване, або на аналізі тенденцій соціально-економічного розвитку об'єкта (генетичний підхід), або на використанні нормативних розрахунків (нормативний або целеполагающій підхід). У цьому контексті сутність національного прогнозування полягає у визначенні допустимого спектра можливих варіантів розвитку національної економіки для формування оптимального рішення. Змістом стратегічного прогнозування є розробка селективних, довгострокових і середньострокових прогнозів, що стосуються національної економіки в цілому, її складових підсистем і елементів.

висновок

Під стратегічним прогнозом розуміється емпіричне або науково обґрунтоване судження, гіпотеза про можливі стани об'єкта прогнозування в майбутньому, що характеризують цей стан показниках про альтернативні шляхи розвитку і терміни його існування. Таким чином, національний прогноз відображає комплекс аргументованих припущень, виражених в якісній і кількісній формах, про майбутніх параметрах розвитку національної економіки.

Стратегічне прогнозування виступає в якості найважливішого сполучної ланки між теорією і практикою регулювання всіх сфер життя суспільства. Воно виконує дві функції. Перша з них - предсказательная або описова. Передбачувальна функція полягає в описі можливих або бажаних перспектив, станів прогнозування в майбутньому.

Функції стратегічного прогнозування полягає в підготовці проектів рішення різних проблем планування, використання інформації про майбутнє в цілеспрямованій діяльності різних суб'єктів управління.

Класифікація прогнозів може будуватися в залежності від різних критеріїв і ознак, цілей, завдань, об'єктів прогнозування і методів його організації. До числа найбільш важливих з них відносяться: масштаб прогнозування, час і характер вирішуваних проблем, характер об'єкта, функція прогнозу.

За масштабом прогнозування виділяють:

а) макроекономічні (розвиток національної економіки в цілому) і структурні (міжгалузеві і міжрегіональні) прогнози;

б) прогнози розвитку окремих комплексів національної економіки (паливно-енергетичного, агропромислового, інвестиційного, виробничої та соціальної інфраструктури, фінансово-кредитного і т.д.);

в) прогнози галузеві та регіональні;

г) прогнози діяльності господарюючих суб'єктів і їх асоціацій, а також окремих виробництв і продуктів.

Список використаної літератури

1. Басовский Л.Є. Прогнозування та планування в умовах ринку. - М .: Инфра-М, 2001..

2. Прокопчук А.О., Козирєв А.А. Стратегічне планування: Конспект лекцій. - СПб .: Питер, 2000.

3. Стратегічне планування / За ред. Петрова О.М. Навчальний посібник. - СПб .: Знання, ГУЕФ, 2003.

4. Виссема Х. Стратегічний менеджмент і підприємництво. - М .: Річ навіть і сервіс, 2004.

5. Новікова В.Ф. Стратегічне планування. Основні поняття стратегічного планування. Стратегічне планування на макрорівні. Юніта 1. - М .: СГІ, 2002.

6. Управління організацією. / Под ред. Поршнева А.Г., - М .: Инфра-М, 2001..

7. Шамхалов Ф. Держава і економіка, основи взаємодії: Підручник. - М .: Инфра-М, 2000.