Дата конвертації04.05.2017
Розмір23.53 Kb.
Типреферат

Скачати 23.53 Kb.

Військові дії і "гарячі точки" закордонної Азії

Військові дії і «гарячі точки» зарубіжної Азії

Незважаючи на відносну стійкість сучасної політичної картки зарубіжної Азії, в другій половині XX ст. цей регіон не уникнув численних політичних і військово-політичних конфліктів, значна частина яких дісталася, так би мовити, у спадок XXI ст. Особливе місце серед них займають протистояння із застосуванням збройної сили. Міжнародна статистика свідчить про те, що в 20 таких «гарячих точках» в 60-90_х рр. XX ст. загинули понад 600 тис. чоловік. В основі більшості конфліктів лежать територіальні суперечки, сепаратистські рухи, етнорелігійні розбіжності. При цьому вони мають місце в кожному з чотирьох субрегіонів зарубіжної Азії.

Почнемо з Південно-Західної Азії, яка, незважаючи на своє відносне арабо-мусульманське єдність, за тривалістю і «гарячого» характеру конфліктів, мабуть, займає у всьому регіоні перше місце. Досить назвати ізраїльсько-палестинську, Курдистанського, кіпрську і афганську проблеми.

Ізраїльсько-палестинське проблема має вже більш ніж піввікову історію, залишаючись протягом усього цього часу чи не найскладнішою, привертає увагу не тільки країн субрегіону, а й усієї світової спільноти. Десятиліттями здавалося, що рішення її знайти так і не вдасться: вже не одне покоління ізраїльтян і палестинців зросла в атмосфері взаємної ненависті і безперервних гострих конфронтацій. І тільки останнім часом мирного процесу став більшою або меншою реальністю.

Все почалося з того, що в кінці 1947 Генеральна Асамблея ООН прийняла історичну резолюцію № 181, відповідно до якої на невеликій території Палестини (раніше вона була володінням Турецької, або Османської, імперії, а в 1920 р Ліга Націй видала мандат на управління нею Великобританії) мали утворитися два незалежних держави - арабське і єврейське. При цьому були визначені і лінії розділу. А святий не тільки для тих і інших, але і для християн місто Єрусалим, щоб не стати «яблуком розбрату», повинен був отримати міжнародний статус. Саме на основі цієї резолюції в 1948 р була створена держава Ізраїль. Але її друга частина, що стосується палестинської держави, так і не була реалізована. Після проголошення держави Ізраїль п'ять арабських країн направили в Палестину свої війська, щоб відразу ж його знищити. Почалася перша арабо-ізраїльська війна, але араби її програли, і Ізраїлю вдалося збільшити свою територію з 14 тис. До 21 тис. Км 2. Однак західний берег р. Йордан і східна частина Єрусалима з Храмової горою, де знаходяться головні святі місця трьох релігій - християнської, іудейської та мусульманської - залишилися за Йорданією. Друга арабо-ізраїльська війна 1956 року, в якій на боці Ізраїлю брали участь Англія і Франція, не внесла змін до палестинської ситуацію. Зате третя, так звана шестиденний, війна в червні 1967 р змінила її радикально. В результаті цієї війни Ізраїль отримав від Йорданії західний берег річки Йордан і східну частину Єрусалима. На західному березі почалося будівництво ізраїльських поселень. Крім того, Ізраїль ввів свої війська до Південного Лівану, захопив у Сирії стратегічно важливі Голанські висоти. Парламент Ізраїлю ще в 1950 р оголосив Західний Єрусалиму столицею своєї країни, а в 1980 році він проголосив «вічною і неподільною» столицею весь Єрусалим, включаючи його східну, арабську частину. Арабо-ізраїльські війни привели також до того, що більше 4 млн. Палестинців були змушені емігрувати, переважно в сусідні арабські країни - Єгипет, Ліван, Сирію, Йорданію, де виникли численні табори біженців.

У відповідь на все це палестинці створили свій парламент (Національна рада) у вигнанні і під керівництвом Організації визволення Палестини (ООП) продовжили боротьбу за формування власної держави. Основних вимог у них було три: 1) повернути їм землі, призначені для створення Палестинської держави і захоплені Ізраїлем; 2) вирішити мільйонам палестинських біженців повернутися до своїх осель; 3) зробити Східний Єрусалим столицею держави Палестина. У відповідь на повернення земель вони обіцяли припинити напади на Ізраїль і постійні терористичні акти проти його жителів (формула: «мир в обмін на землю»). Перше з цих вимог завжди підтримувалося світовою спільнотою. Ще в 1967 р Рада Безпеки ООН зобов'язав Ізраїль вивести свої війська з усіх окупованих ним арабських територій, що передбачалося зробити в три етапи. І пізніше ця вимога не раз підтверджувалося знову, залишаючись міжнародно-правовою основою врегулювання ізраїльсько-палестинської проблеми. На ньому наполягали і США - головний стратегічний союзник Ізраїлю, і інші країни, включаючи Росію.

Деякий перелом на краще наступив в 1988 р, коли Національна рада Палестини оголосив про створенні на частини території держави Ізраїль арабської держави Палестина, що складається із двох частин - Західного берега р. Йордан і сектора Газа на узбережжі Середземного моря. Незабаром нове держава була визнана більшістю країн світу і отримало статус країни-спостерігача при ООН. Однак визнання цього факту Ізраїлем сталося тільки в 1993 р У 1994 р в секторі Газа і на невеликій частині Західного берега дійсно почалося створення Палестинської національної автономії, а в 1996 р керівник ООП Ясір Арафат став главою Палестинської національної адміністрації; ще раніше він був обраний президентом майбутньої незалежної держави Палестина.

Нині територія Палестинської автономії займає 6020 км 2, що при населенні в 4,1 млн. Чол. відповідає його середньої щільності 620 чол. на 1 км 2 (в тому числі на сектор Газа доводиться 380 км 2 і 1,5 млн. чол.). Формально переговори Ізраїлю і Палестини тривають, але не можна стверджувати, що і на початку XXI ст. вони помітно просунулися вперед. Найчастіше їм заважають терористичні дії ісламських бойовиків, на які Ізраїль зазвичай відповідає своїми збройними акціями. Становище ще більше ускладнилося після того, як на початку 2006 р на парламентських виборах в автономії перемогу здобула радикальна, антиізраїльська угруповання ХАМАС. У 2007 р тривала політична боротьба між рухом ХАМАС і протистояли йому рухом ФАТХ (його очолює змінив померлого Ясіра Арафата новий лідер автономії Махмуд Аббас) переросла у відкрите збройне протистояння - з перестрілками, вибухами, кровопролиттям. В результаті в автономії довелося вводити надзвичайне положення. Тільки в 2008 р процес мирного врегулювання отримав реальне продовження. Була досягнута домовленість про те, що держава Палестина буде проголошено ще до кінця 2008 р

Багато невирішених питань залишається ще і в стосунках Ізраїлю з сусідніми арабськими країнами. Так, мирний договір з Єгиптом було укладено ще в 1979 році, і тоді ж Ізраїль вивів свої війська з Синайського півострова, дозволивши тим самим знову відкрити судноплавство по Суецькому каналу. Так, мирний договір з Йорданією був укладений в 1994 р На початку 2000 р Ізраїлю вивів свої війська з Південного Лівану. Але ні з Ліваном, ні з Сирією мирні угоди ще не укладені. Протягом тривалого часу одним з головних супротивників Ізраїлю був режим Саддама Хусейна в Іраку. Але один серйозний противник продовжує існувати і в наші дні - це Іран. Поки між двома країнами йде, що називається, війна нервів. Іран погрожує знищити Ізраїль своїми ракетами, а в Ізраїлеві говорять про превентивний удар по ядерних об'єктах Ісламської Республіки.

Проблема Курдистану виникла ще після Першої світової війни, коли слідом за остаточним розпадом Турецької (Османської) імперії ця велика гірська область, населена курдами - народом іранської мовної групи індоєвропейської сім'ї, - була розділена між кількома сусідніми країнами. Ситуація мало змінилася і до наших днів: приблизно 14 млн. Курдів живуть в Туреччині, 4,8 млн. - в Ірані, 4,4 млн. - в Іраку і 1,2 млн. - в Сирії.

Ось уже протягом більш ніж дев'яти десятиліть курди ведуть боротьбу, в тому числі збройну, через створення своєї національної держави Курдистан. Але тільки в двох випадках - на початку 1940-х рр. в Іраку і в середині 1970-х рр. в Ірані - їм вдавалося домогтися хоча б тимчасової національно-культурної автономії. Особливо непримиренну позицію по відношенню до своїх курдам завжди займали Туреччина і Ірак. Турецька влада взагалі не вважають курдів самобутнім народом, а називають їх турками. В боротьбі з курдськими повстанцями вони застосовують регулярну армію, вводячи в дію важку артилерію і авіацію. Іракський режим Саддама Хусейна також не раз застосовував по відношенню до курдів жорстокі репресії, включаючи насильницьку депортацію майже 1 млн осіб з прикордонних з Іраном районів. Положення курдів в іранському Курдистані дещо краще, але і вони піддаються асиміляції і релігійним переслідуванням (курди сповідують іслам суннітського толку, а іранці - шиїтського). Тільки з кінця 1970-х рр. в турецькому, іракському і іранському Курдистані загинуло понад 110 тис. чоловік. Єдності дій самих курдів заважають часті розбіжності між різними їх партіями і угрупованнями.

Залишається додати, що довгострокова нестабільна політична обстановка привела до масової легальної та нелегальної еміграції курдів в інші країни. Основний потік курдських трудових мігрантів спрямований в Західну Европу- в Німеччину, у Францію, в Швейцарію, інші країни (хоча тут вони традиційно вважаються «турками», саме ці мігранти часто проводять бурхливі антитурецькі демонстрації). Досить великі курдські діаспори склалися також у Вірменії, Грузії, Азербайджані, Росії.

Кіпрська проблема виникла значно пізніше, в середині 1970-г рр. Вона пов'язана з політичним розділом цього острова (площею 9,2 тис. Км 2) на дві частини.

Протягом історії Кіпром володіли греки, єгиптяни, римляни, лицарський орден тамплієрів, Венеція, Османська імперія, Великобританія. Після проголошення незалежності в 1960 р першим президентом республіки Кіпр став архієпископ Макаріос. У 1974 р захопили владу в Греції «чорні полковники» підняли проти уряду Макаріоса збройний заколот. Цим скористалася Туреччина, яка під приводом захисту конституційних прав турків-кіпріотів ввела на острів свої війська й окупувала його північну частину. У 1983 році тут була проголошена «Турецька Республіка Північного Кіпру» (ТРПК).

З тих пір на про. Кіпр існують дві держави. У південній, більшої його частини розташована визнана світовою спільнотою і є членом ООН Республіка Кіпр. Вона займає 64% всієї території острова, а населення її становить 790 тис. Осіб, або 88% від усього населення. Тут живуть греки-кіпріоти, які сповідують православну релігію. У північній частині острова знаходиться не визнана жодною державою світу, крім Туреччини, «Турецька Республіка Північного Кіпру», що займає 36% його території з населенням в 220 тис. Чоловік, що становить 22% від усього населення острова. Тут живуть турки-кіпріоти, які сповідують іслам. (У 1974 р Туреччина провела в північній частині Кіпру масові етнічні чистки, в результаті яких з 200 тис. Греків-кіпріотів тут залишилося всього 500 чоловік.) Обидві ці частини розділені так званої «зеленої лінією» шириною в кілька сотень метрів, яка охороняється «блакитними касками» ООН. Ця лінія проходить і через столицю країни Никосию, основна, південна частина якої служить столицею Республіки Кіпру, а менша, північна під назвою Лефкос - столицею ТРПК (рис. 79).

Проблема Кіпру ще чекає свого рішення.Організація Об'єднаних Націй виступає за виведення з острова великого контингенту турецьких військ і за таке врегулювання цієї проблеми, при якому єдність країни було б відновлено, причому без обмеження прав і греків-кіпріотів, і турків-кіпріотів. В кінці 2002 р ООН запропонувала план кіпрського врегулювання, який передбачає створення на острові єдиної держави з широкою автономією грецької і турецької общин. Тоді Кіпр увійшов би до складу ЄС як єдина держава. Але цей план був відкинутий ТРПК.

Проблема Афганістану також відноситься до числа найбільш вибухонебезпечних. Війна тут триває вже третє десятиліття, вона забрала мільйони життів і давно перестала бути внутрішньою справою цієї держави. Тим більше що кілька мільйонів афганських біженців осіли в Пакистані, Ірані та в інших країнах Азії і Європи, в США.

У 1973 р в Афганістані замість монархічного був встановлений республіканський лад, а в початку 1978 року була проголошена Демократична Республіка Афганістан (ДРА). В кінці 1979 році на прохання керівництва ДРА в країну були введені радянські війська, які перебували там десять років, беручи участь у кровопролитній боротьбі з озброєними угрупованнями, що були у опозиції до ДРА. Після виведення радянських військ частина цих угруповань об'єдналася в рух «Талібан». У 1992 р талібам вдалося захопити Кабул, а потім відтіснити урядові війська в північну частину країни. Важливо підкреслити, що в афганський конфлікт втрутилася не тільки Росія, але в тій чи іншій формі також Пакистан, Іран, Саудівська Аравія, США та інші держави.

У 1990-і рр. в Афганістані тривала громадянська війна, яка набула досить виразний міжетнічний характер. Етнічну основу ісламського руху «Талібан» склали пуштуни - найчисленніший з народів цієї країни, що налічує приблизно 10 млн. Чоловік. Їх підтримували белуджи і частина хазарейців. Руху «Талібан» протистояв урядовий так званий Північний альянс. Його опорою служили таджики, до яких приєдналася частина узбеків і хазарейців. А етнічні туркмени в північних районах Афганістану заявили про свій нейтралітет. На думку багатьох експертів, по суті, єдиної держави в Афганістані не існувало. На його території розташовувалося кілька автономних напівнезалежних зон, відповідних кордонів проживання окремих етнолінгвістичних груп. Кожна така група мала свої збройні формування і примикала або до талібів, або до Північного альянсу. Економіка країни перебувала в повному занепаді.

ООН і окремі країни світового співтовариства, з одного боку, надавали Афганістану гуманітарну допомогу, а з іншого - надавали на нього політичний та економічний тиск з метою припинення внутріафганскіх розборок і налагодження мирного життя. Однак всі ці заходи не дали позитивних результатів. Афганістан перетворився в центр виробництва наркотиків, «експорту» тероризму, підготовки ісламських екстремістів для бойових дій в інших державах. Сусідство з ним стало являти собою велику загрозу і для деяких країн СНД - особливо тих, які мають спільний кордон з Афганістаном.

Положення радикально змінилося тільки в кінці 2001 р Після терористичних актів в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня США вирішили вжити найжорсткіших заходів проти руху «Талібан», яке не тільки вкривало в своїй країні «терориста номер один» саудівського мільйонера Осаму бен Ладена, але і активно брало участь в акціях міжнародного тероризму. Повітряні бомбардування баз терористів в Афганістані і позицій військ «Талібану», а потім і наземні операції проти терористів дозволили частинам Північного альянсу розгорнути успішний наступ на всіх фронтах. В результаті за короткий час «Талібан» зазнав поразки, а Кабул та інші великі міста були звільнені. Влада в країні перейшла в руки нового президента і коаліційного уряду. Однак важку економічну кризу подолати так і не вдалося, стабілізація так і не наступила. В Афганістані залишаються війська 14 країн НАТО, які продовжують боротьбу з талібами.

Крім перерахованих вище в субрегіоні Південно-Західної Азії є ще одна «гаряча точка». У 2003 р США і їх союзники збройним шляхом скинули диктаторський режим С. Хусейна в Іраку. У країні почалися перетворення, були створені нові органи влади. Але навіть триваюча фактична військова окупація цієї країни не позбавила її від гострих внутрішньополітичних конфліктів.

У серпні 2008 р різко ускладнилася обстановка в Кавказькому регіоні, що було пов'язано зі спробою Грузії військовим шляхом повернути собі Південну Осетію. Втручання в цей конфлікт Росії призвело до проголошення незалежності Абхазії і Південної Осетії.

У Південній Азії вже довгий час існують два вибухонебезпечних вогнища політичної і військової напруженості.

Перший з них сформувався в Кашмірі - області, яка після утворення незалежних держав Індії та Пакистану в 1947 році була розділена між ними «лінією контролю». З тих пір ось уже понад півстоліття вона служить джерелом дуже серйозних розбіжностей, які вже не раз приводили до збройних сутичок. А значна частина самих кашмірців виступає під сепаратистськими гаслами, вимагаючи створення власної держави.

Другий осередок - це Республіка Шрі-Ланка, населення якої складають в основному два великих народу: сінгали в південній і центральній частинах країни - їх 82% і таміли в північній і північно-східній її частинах - їх 10% (рис. 80); решта припадає на нащадків арабів - маврів.

Розбіжності між сингалами і тамілами мають глибоке історичне коріння. Їх поділяють передусім релігійні переконання: сінгали - правовірні буддисти, а таміли - не менше переконані індуїсти. Ще в середині 1970-х рр. серед тамілів набули широкого поширення ідеї сепаратизму, створення власної незалежної держави Таміл Ілам. На практиці вони призвели до численних збройних зіткнень і в цілому забрали життя приблизно 60 тис. Чоловік. Основною ударною силою тамільських сепаратистів служить воєнізована організація «Тигри звільнення Таміл Ілама», з якою пов'язані численні збройні напади бойовиків - «тигрів» на сингальські землі, терористичні акти. Вже давно ведуться між обома сторонами переговори тільки в 2002 р привели до позитивних результатів: «тигри» погодилися на надання їм автономії в складі Шрі-Ланки. Але рецедіви громадянської війни ще виникають.

У Південно-Східній Азії також існує кілька довготривалих «гарячих точок». При цьому в першу чергу мова йде про вогнища напруженості в четвертій за населенням країні світу - Індонезії.

Тут з початку 1960-х рр. ведуть боротьбу за незалежність, в тому числі і збройну, папуаські народи провінції Папуа (західна частина о. Нова Гвінея). В кінці 1990-х рр. надзвичайно загострилася обстановка на півночі о. Суматра (де незалежності - з метою створення фундаменталістського ісламського держави - зажадала провінція Ачех з 4,5 - мільйонним населенням), і почалися міжетнічні конфлікти на о. Калімантан. Тоді ж розгорілася братовбивча війна між християнами і мусульманами на Молуккських о-вах, які простяглися на 1300 км з півночі на південь між о. Сулавесі і Новою Гвінеєю. В її основі лежать не тільки релігійні, але також політичні та економічні суперечності. Вони заглиблюються і тому, що ці казково багаті в минулому «острова прянощів», що належали спочатку португальцям, а потім голландцям, нині належать до числа найбідніших районів Індонезії.

Але особливу увагу світової спільноти, безумовно, приваблювала доля Східного Тимору, що входить до групи Малих Зондських о-вів. Португалія ще в 1974 р надала цій своїй колонії незалежність, а через рік зовсім покинула її. В результаті швидкоплинної громадянської війни переміг в ній Революційний фронт проголосив незалежність Східного Тимору. Однак уже наступного дня індонезійський уряд прийняв декларацію про «інтегруванні Східного Тимору до складу Індонезії». На острів були введені війська, і він був проголошений 27-ою провінцією Індонезії. За чверть століття індонезійської окупації на Східному Тиморі загинули понад 200 тис. Чоловік. Тільки в 1999 р індонезійські власті дозволили провести тут референдум, на якому більшість тіморців знову висловилася за незалежність. Для підтримки порядку на острів були введені війська ООН, управління ним теж перейшло до адміністрації ООН. Потім було створено перехідний уряд, а в 2002 відбулося нарешті проголошення незалежної східно-тиморського держави Тимор Лешті - першого нової суверенної держави, що з'явився на політичній карті світу в XXI ст.

До іншим конфліктним районам ПСА відносяться Південні Філіппіни, де місцеве мусульманське населення вимагає незалежності або принаймні широку автономію. А в М'янмі з сепаратистських позицій виступають окремі малі народи (карени, шани).

На щастя, деякі збройні конфлікти в цьому субрегіоні залишилися в минулому. Тут перш за все маються на увазі тривалі і кровопролитні війни, які протягом майже 30 років довелося вести В'єтнаму. Спочатку, після проголошення в 1945 р Демократичної Республіки В'єтнам, - з колишніми колонізаторами, французами. Потім, після поділу країни по 17-й паралелі на ДРВ і Республіку В'єтнам, - з Південним В'єтнамом, а фактично з військами США. Ця війна тривала з 1964 по 1973 р, а в 1976 р В'єтнам став єдиною державою - Соціалістичною Республікою В'єтнам (СРВ). У 1979 р, після повалення в'єтнамськими військами прокитайські режиму «червоних кхмерів» у сусідній Камбоджі, тут мала місце ще китайсько-в'єтнамська війна. Втім, територіальна суперечка між Китаєм і В'єтнамом через о-вів Спратлі в Південно-Китайському морі триває досі.

У Східній Азії головні геополітичні суперечки також виявилися пов'язаними з наслідками Другої світової війни і розколом світу на дві системи. Тут найяскравіший приклад такого роду - Корея, яка виявилася розділеною на Північну (КНДР) і Південну (Республіка Корея). У 1950-1953 рр. відкрите протиборство двох цих держав призвело до запеклої війни, в якій фактично брали участь і інші держави, з одного боку, соціалістичні, а з іншого - капіталістичні. Останнім часом політичний клімат на Корейському півострові кілька потеплішав, але говорити про мирне об'єднання Північної і Південної Кореї ще передчасно.

До спадщини Другої світової війни можна віднести і відсутність мирного договору між Росією і Японією, висновку якого найбільше заважає тривалий на десятиліття суперечка з приводу Курильських о-вів. Територіальні суперечки існують також між Китаєм і Індією.

Особливе місце в Східній Азії займає проблема Тайваню. На цьому острові втекли сюди залишки поваленого в континентальному Китаї гоминьдановского режиму ще в 1949 р проголосили свою державу під назвою «Китайська Республіка». Його уряд давно вже висунуло концепцію «двох Китаїв». Однак КНР вважає Тайвань бунтівною провінцією, яка обов'язково повинна бути возз'єднана з основною частиною держави. Останнім часом вона пропонує таке возз'єднання за формулою: «одна держава - дві системи», відповідно до якої Тайвань, увійшовши до складу Китаю, міг би зберегти свою нинішню соціально-економічну систему. У всякому разі, проблема Тайваню залишається в числі пріоритетів Пекіна, який вважає за краще вирішити цю проблему мирним шляхом, але не виключає і застосування військової сили. Позиція ж Тайваню в останні роки намітилася досить чітко: він добивається міжнародного визнання своєї країни (поки вона має дипломатичні відносини з 24 країнами) і прийняття її в ООН. Ще одна суцільна проблема для Китаю - сепаратистські рухи в Синьцзян-Уйгурському автономному районі, і в Тибеті, які час від часу приймають більш активні форми (наприклад, в Тибеті в березні 2008 р).

література

1.Економічна і соціальна географія світу. Книга для читання учнів 10 кл. / Упорядник А.П. Кузнєцов. - М .: Просвещение, 2000..

2. Економічна, соціальна і політична географія світу. Регіони і країни. Підручник / За ред. С.Б. Лаврова, Н.В. Каледіна. - М .: Гардарики, 2002.

3. Енциклопедія країн світу. - М .: економіки, 2004.

4. Максаковский В.П. Економічна і соціальна географія світу. Підручник для 10 кл. Розділ VII. - М .: Просвещение, 2008.

5. Мала енциклопедія країн. - М .: АСТ, 2000..